У наш час найпопулярнішим видом відпочинку як для молоді, так і для дорослих людей, є похід до кінотеатру. Гадаю, всі погодяться, що саме в кінотеатрі можна і відпочити, і отримати купу приємних емоцій, і духовно збагатитися. Але чи не здається вам, що ми нерідко витрачаємо власний час та гроші на перегляд зовсім непотрібних фільмів – фільмів, які нічого не навчають, темою яких є лише гроші, нереальні стосунки, вбивства, крадіжки тощо?На противагу таким фільмам постає українсько-російський повнометражний історико-драматичний та біографічний фільм «Незламна», який ми з однокласниками нещодавно переглянули в кінотеатрі нашого міста. З впевненістю можна сказати, що це один із найсильніших та найважчих фільмів, які ми колись дивилися. Цей фільм на воєнну тематику, сьогодні дуже модно знімати такі фільми. Останнім часом вони бувають різні: буває радянське кіно, яке досі приємно дивитися, буває просто кіно, «на один раз», буває дороге кіно типу «Сталінград», яке викликає змішані відчуття.
Але фільм «Незламна» залишає відбиток у душі надовго, він сильно виділяється з маси патріотичного кіно. Його унікальність полягає в тому, що режисери знайшли зовсім нову тему – життєвий шлях жінки-снайпера, майора Людмили Павліченко. Якщо звернутися до мережі Інтернет, можна знайти лише скупі відомості про цю людину: народилася-навчалася-працювала. Але поряд з цим виділяється один невеличкий абзац: «Лейтенант Павліченко воювала в стрілецькій Чапаєвській дивізії. Брала участь у боях у Молдові, в обороні Одеси та Севастополя. До липня 1942 року на рахунку Л. М. Павліченко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36 снайперів супротивника). Крім того, за період боїв змогла навчити велику кількість снайперів». На той момент їй було близько 26 років. «Сначала была только страничка в Википедии. Потом чудесным образом на моем пути стали попадаться люди, вещи, убеждающие меня в реальности событий из жизни Людмилы Павличенко. Прежде всего это ее книга «Героическая быль»... Потом меня судьба свела с сотрудницей севастопольского музея, которая показала мне реальные письма Павличенко ее сестре и маме, а также письма от Элеоноры Рузвельт… Но самым удивительным было мое знакомство с жительницей Севастополя, которая лично знала легендарного снайпера», – розповідає режисер Сергій Мокрицький про створення фільму.
Що ж побачили на екрані ми? Мирне довоєнне життя, початок війни та жахливі бої, 18-річних дівчат та хлопців, яким довелося захищати рідну землю, нелегку долю жінки на війні, величезну кількість поранених і вбитих, брудну роботу системи, підлість, зраду…
А на тлі цих подій – тендітну жінку, яка практично нічим не поступається загартованим війною чоловікам, мужньо виконує свій обов’язок на полі бою. А ще – величезне горе цієї жінки, простої дівчини, яка втратила дорогих серцю людей під час війни. Затамувавши подих, протягом двох годин ми спостерігали за тим, як ця людина посміхається, коли хочеться померти від горя, іде на війну з тяжкими пораненнями, годинами і днями вилежує на сирій землі заради виконання завдання, втрачає одного за одним коханих. На цій війні Людмила не тільки снайпер, яка повинна тримати в руках зброю.
На цій війні вона муза, натхнення для інших. Солдати йдуть в бій з її ім’ям на вустах і вірять у переможний кінець безглуздої війни. Ми не могли зрозуміти, як така, на перший погляд, беззахисна жінка може мати настільки незламний дух, щоб вижити в таких нелегких умовах.
Ми впевнені, що цей фільм дуже скоро стане всесвітньо відомим і набуде світового масштабу. А найголовніше – це ще один крок до утвердження української самобутності. Ми б дуже радили переглянути цей фільм, адже він суттєво змінює свідомість та вчить цінувати те, що ми маємо на сьогоднішній день.
Аліна Терещенко, 11-Г клас
