Прокопчук Вікторія, студентка механіко-математичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Не багато на долю кожної людини випадає таких місць, де вона дійсно відчувала б себе щасливою. Такі місця для людини стають доленосними, роковими. Одним з таких чарівних місць для мене стала гімназія-інтернат-школа мистецтв. Вже зараз, через рік після закінчення гімназії, я з подивом розумію – гімназія дала мені те, що я ні оцінити повною мірою, ні описати не маю змоги. Зокрема, вона дала мені такі важливі речі як відчуття потрібності, реалізованості, самоствердження, друзів, увагу, здоров’я.

Ця школа – багатогранна.

По-перше, гімназія – це своєрідний соціум. Він залежний від зовнішнього світу, але функціонує цілком відокремлено. В «маленькій державі» усі ролі чітко розподілені, а безпосередньо учасники всіх процесів у ній є не виконавцями, а творцями. Ба навіть людина з математичним мисленням розкриває тут у собі фантастичний творчий потенціал. Певно що величезна кількість гімназистів відчула потяг до того чи іншого виду мистецтва. Фотографія, живопис, музика, співи, танці – всьому цьому не вчать у гімназії Короткова (як її називають жителі Кіровоградщини). Всім цим оточують і за допомогою цього в школі мистецтв формують світогляд. Так, звісно, на початку навчання, може здатися, що діє деякий примус. Але вимога є невід’ємним супутником кожного суспільства; кожне суспільство потребує жертв, які виявляються тим важчими, чим значніша власна особистість. А з часом, як це не банально звучить, приходить розуміння потрібності всього того, що колись здавалось непотрібним і тривіальним.

Про це, мабуть, багато говорять, згадуючи гімназію, та і я не сказати не можу. Кожне свято і кожен захід  в ній це є непересічна подія. Стільки уваги приковується до неї! А головне те, що до маленьких дрібничок продумуються  ці заходи; діє вже давно запущений  у дію та ідеально працюючий механізм, а краще навіть сказати - з побажанням на майбутнє – вічний двигун. Це дійсно дисциплінує, вчить, організовує, виховує! Я це лише зараз починаю розуміти, хоча набутим у гімназії досвідом користуюсь щодня.

По-друге, гімназія ототожнює собою сучасну якісну освіту. На моє власне переконання, це є дуже важливим на сьогоднішній день. В чому полягає її особливість? Все дуже просто і водночас унікально.

Отже, вільний доступ до джерел інформації: більшість шкіл в Україні не можуть похвалитися наявністю всіх необхідних підручників, в той час як моя рідна школа мистецтв має не лише їх повну комплектацію, а і навіть колекційні видання та разом з тим власні інформаційні збірники і доступ до всесвітньої мережі Інтернет.

Також, що особливо вражає, це особливі, дуже різні і професійні люди, які талановиті по своїй природі в усьому, чим займаються. Викладачі в гімназії підібрані геніально, так само як і вони самі настільки унікальні, що в обов’язок учня не входить повторення їх долі або наслідування; викладачі завжди поряд, а учні пізнають від них істини, що народилися вже давно, просто ці люди змогли їх у собі виховати, виростити і підготувати у вигляді подарунка кожному, хто набереться сміливості перейняти все одразу, не гублячи ні краплини. В це число входять не лише викладачі, вихователі, завучі. У велику гімназійну сім’ю, в її життя включені турботливі і незамінні люди, без яких навчання, ба більше – життя гімназиста стало б меншою мірою  неможливим. Ці люди є знавцями у галузі, якій присвятили життя. Вони піклувалися, піклуються і будуть піклуватися не лише про духовне, а і про фізичне здоров’я кожного гімназиста. Кожен з них розуміє: дев’ять  десятих нашого щастя залежать від здоров’я; воно до того перевищує всі інші блага життя, що воістину здоровий простолюдин щасливіший за хворого короля. На нашому життєвому шляху трапляються люди, які змінюють нас і нашу долю…І я вдячна Богу, що вони з’явились у моєму житті…

Найціннішим подарунком гімназії все ж таки для мене стали друзі, а разом з ними з’явились небайдужість і вірність, чесність і порядність. Людині хіба не для цього варто жити? Хіба без цього вона зможе бути щасливою?

Отже, сама по собі гімназія – це дійсно феномен. Не варто мабуть зайвий раз і згадувати про численні її  регалії…та не виходить. Кожен диплом, кожне слово, кожна ода гімназії – це не просто гарні слова. Це щира правда від тих, чиє серце вже давно належить їй. А людину, що створила цей Храм – багато хто ототожнює з Творцем. І це також не дивно. Ну дійсно, подумати лишень, жодного подібного закладу в напівзруйнованій Україні не було (хоч і неправомірно, та забігаючи наперед скажу, що і не буде). А подарувати особливе життя стінам приміщення, де згодом оселиться її величність Краса, - це прерогатива унікальної людини, готової заради мрії і покликання на все. Ніколи не буває великих справ без великих перешкод. Людиною, що успішно долає ці перешкоди і є Анатолій Єгорович Коротков.

Ми щодень знайомимось і спілкуємося з різними людьми. Деякі проходять повз наше життя, деякі залишають у ньому свій особливий слід, а для певних  особливих людей ми живемо. Анатолій Єгорович не відноситься до жодної з описаних мною категорій. А ось на цьому етапі вже не вистачає такого потрібного слова  - його просто не існує. В це слово я би вклала такі поняття як освіченість і досвідченість, твердість характеру (вона ж рішучість та впевненість), вміння дивитися і бачити, слухати і чути; непереборну жагу до досконалості, геніальні думки, всебічну і божественну розвиненість, невтомність і простоту; вибагливість до елементарного, яка перетворюється в досконало складене ціле, оригінальність і безмежну талановитість в усьому, і головне – небайдужість; також що вражає – так це величезна сила, причому не в тому, що можна собі багато дозволити, а в тому, щоб численного відмовитись. І все це так оригінально поєднано в директорові найкращої у світі гімназії, особлива чарівність якої є наслідком краси її побудови!

Певно що багатьом людям гімназія подарувала те, чого вони навіть і очікувати не могли від життя. А що ж ми можемо дати взамін? Можна написати вірш: мабуть немає сенсу, оскільки достойний гімназії вірш може написати лише Ліна Костенко. О…можна створити вражаючий пам’ятник – не вийде: чудес Світу 7. А якщо написати оперу…Лисенка на жаль з нами немає. Все не те. А що ж залишається? Залишається лише одне: не забувати гімназію і обов’язково приходити  із словами подяки тим, хто допоміг стати Людиною. На мою думку довершеній гімназії лише чогось простого і щирого у вигляді людської подяки і не вистачає… Тож, щира подяка людям, що подарували так багато, не вимагаючи взамін поваги, а просто вивільняючи її з ще не зовсім сформованих людей!