Я - Аріадна Андронікова, маленька білявка.

Дівчинка я цілеспрямована, дуже музична і жвава.

Вмію товаришувати, ціную своїх друзів.

Мені дуже подобається моя школа.

В мене є ціль і мрія, які здійсняться тільки за умови гарного навчання.

Будьмо знайомі! Я великий перелітний птах із довгими ногами та довгим прямим дзьобом. Мене називають по-різному: бусол, чорногуз, бузько, боцюн, гайстер. Це про мене Дмитро Білоус написав вірш:

- Лелеко, лелеко,

До осені далеко! –

Викрикує у лузі

Засмагла дітвора.

А він веслує в хмарі

З лелечихою в парі,

Мовляв, у вирій, друзі,

Мені ще не пора.

Ми - лелеки - символізуємо батьківщину, сімейне щастя. Там, де ми з'являємося, народжуються діти.

З давніх-давен нас особливо шанували в Україні. У народі ніколи не називали птахів і звірів людськими іменами. Однак для лелек робили виняток і зверталися як до людей: „Антоне, принеси тепло!" Якщо на хаті звив гніздо лелека, гадали у давнину - то в родині має бути лад. Не випадково лелек вважали священними і оберігали їх від лиха.. За повір'ям, якщо хтось поруйнує наші гнізда, то зазнає страшного лиха: згорить хата. Дітям старі люди забороняли вилазити до лелечиних гнізд, брати яйця, пташенят. Вірили: якщо комусь першому вдасться побачити весняного лелеку й тричі присісти - той протягом року не хворітиме.

Серед нас є білі, сірі й чорні лелеки. Ось яка цікава легенда живе про чорного лелеку .

Він був звичайним білим лелекою. Жив у господаря, не в гнізді на хаті, а в господі...                                                                                                                                            

 Доглядав дітей. Недарма отож і кажуть: лелека приніс дитину. Так от. Господар і господиня подалися в поле жати жито, а лелека залишився коло дітей. Бавив їх, доглядав, а коли вони заснули, гайнув на луки поласувати свіжиною. Повертається, а вдома біда - хата горить. Полум'я зайнялося, а діти в хаті, хата ж на замку. Хто замкнув - невідомо. Лелека розбив дзьобом скло і шугнув у палаючу хату. Виніс одну дитину, кинувся за другою, а полум'я всю хату охопило. Обгорів лелека, чорним став, як головешка, але дітей господаря  порятував. Відтоді й залишився назавжди чорним.

Я теж чорний лелека й пишаюся тим, що це був мій прапрадід.

Найдорожчою для нас є та земля, де ми народилися, де розправили крила, де з’являються на світ наші пташенята.. Ми б і зимували тут, якби було чим харчуватися, але змушені  на зиму залишати  рідні місця.

Зважте самі: шлях із Південної Африки нараховує двадцять п'ять тисяч кілометрів. І, не звертаючи уваги на страшенну втому ,на вітер і холод, гинучи сотнями й тисячами, ми все одно летимо на Батьківщину. А що там на нас чекає?!

Водоймища висихають, гнізда зруйновані. Поки знайдемо нову оселю, побудуємо гніздо – вже й немає часу виводити пташенят. А скільки ворогів зазіхає на наше життя: і люди, і хижаки..

 Тому, люди, звертємося до вас із проханням: допоможіть нам вижити, а ми, як служили вам добром, так і будемо приносити лише користь. Не руйнуйте наших гнізд, коли ми відлітаємо до теплих країв!

Рятуйте водоймища, щоб нам було де харчуватися!

Ми вас любимо, любимо нашу землю-неньку і благаємо: залишмо планету нашим діткам чистою, зеленою, прекрасною!