«То була дивовижна зоря:

                                       На убогу і світом забуту,

                                       Щоб її до життя повернути,

                                       Бог послав Кобзаря…»

                                                                Є.Сверстюк

Кобзарі – особлива категорія людей. У наш час їх одиниці Унікальне явище, відоме всій Україні, дивне та таке, що потребує певної професійної підготовки (музичної, поетичної). Душа співців витончена, вразлива на кривду, людське горе, а завдяки таланту вміє приворожити слухача, викликати і у нього реакцію на спів. Звісно, одного виконання та гарного голосу мало, потрібно ще й мати своєрідну «ауру», яка робила їх філософами, істориками, моралістами, духовними провідниками.

   Я вважаю, що кобзарство виникло не від хорошого життя, а від потреби розповісти про героїзм козаків і під час виступу вплинути на слухачів: малі діти розуміли, що їх обов’язок – захищати рідну землю, а старші люди повинні виховати цих захисників. Заслуга кобзарів у тому, що процес не переривається вже багато років. Можливо, тому і не вщухає вогонь протесту, вогонь волі?

Т.Г.Шевченка звикли називати Кобзарем. Чому саме так?

Перші співці дум були їх і творцями, це були ті, що вийшли з козацтва, учасники всіх подій, борці за волю України. Я думаю, що Тарас Григорович, який був козацького походження (мати Катерина розповідала, що його діди і прадіди козакували, служили у Запорозькому війську та брали участь у походах та повстаннях), не міг не чути мандрівних кобзарів, не всотувати в себе бойовий дух та запал колишньої вольниці, а ще розуміти своє призначення як чоловіка – захищати родину, близьких, землю.

Ще були пісні. Про чумаків (і це спробував малий Тарас), про дівчину, що «вірно любила», про козака, який на чужині загинув, виконуючи свій обов’язок. Так і відроджується пісня. З’являються фольклорні збірки, «Історія русів», які стверджують уже не усне, а письмове існування творів.

Ще було Вільно з пам’ятками Польського повстання 1830 року, романтичний Санкт-Петербург.

Тож невже такий багатий на враження матеріал міг пропасти? Звісно, ні. Мабуть, вищі сили виділили серед натовпу його, одного, що зможе донести Слово, справжнє Слово, яке викохувалося багато років. Не міг Шевченко бути іншим. Бог справді знайшов час, місце народження, посилав кобзарів, дав пожити дідові Іванові, який розповідає правдиві історії з минувшини, дух історії навколо (скільки поряд історичних місць!) – все це породило Зорю. Зорю – долю, провісницю нового.

Хороший день починається ранковою зорею, тому і для України з приходом Кобзаря починається новий  відлік часу, де  зоря – Тарас Шевченко, який прорік, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

                                                                                                                    Валента Юлія, учениця 9 класу