Питання про сутність людини завжди хвилювали і мудреців, і простих людей. Хвилювали вони і вітчизняних представників «філософії серця», зокрема, Д.І. Чижевського, нашого земляка, філософа з Олександрії, який в дусі християнства осмислював природу людини, роблячи акцент на серці як місці зустрічі з Богом, осередку Божественної любові, духовному, душевному та фізичному центрі людини. Основоположником цього вчення є український філософ – Г.С. Сковорода, філософія якого була пронизана ідеями кордоцентризму.
На відміну від західноєвропейських філософів, «..більшість вітчизняних мислителів розуміють процес пізнання не як холодний, розумовий, відсторонений від людини акт, а як жагуче прагнення до істини, схвильований стан душі..» Споглядає і розуміє зовсім не тільки один інтелект..». Красу, моральні цінності неможливо виразити через раціональні поняття, вони сприймаються серцем. Крім того, серце у вітчизняній філософії розглядається як перше джерело нашого знання. У символі серця відображений духовний центр особистості.
Коваленко Є. нагадав деякі факти біографії філософа. Народився Григорій Савович Сковорода 3 грудня 1722 р. у селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в козацько-селянській родині. Початкову освіту отримав у сільській школі та мандрівних дяків. У 1734 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1741 p., повертаючись знову до неї в 1744 –1745 та 1751 – 1753 pp. В 1741 – 1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі, а потім у складі посольської місії (1745 – 1750 рр.) перебував в Угорщині, мандрував по Австрії, Словенії, Польщі, Італії, частково Німеччині. Повернувшись у 1753 р. на батьківщину, обійняв посаду учителя поетики Переяславського колегіуму Степана Томари (1757 – 1759 рр.). З 1759 по 1766 роки викладав у Харківському колегіумі. За цей час побував у Москві, обійшов пішки всю Слобідську Україну. Не знайшовши спільної мови з офіційними наставниками, Сковорода повністю пориває з колегіумом, обирає життя мандрівного філософа-проповідника.
25 років мандрує він селами Лівобережної України, сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно і письмово розповсюджує просвітницькі ідеї. За цей час ним було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латинської на російсько-українську мову того часу. Серед цих праць найбільш відомими стають «Сад божественних пісень», «Байки Харківські», переклади Плутарха, Ціцерона. Свої твори філософ писав старою українською мовою, рясно оздобленою церковнослов’янізмами. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Іванівка (тепер Сковородинівка Харківської області). Перед смертю попросив, щоб на його 5 могилі не ставили хреста, а написали: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Існують різні оцінки творчості Сковороди і його особистості. Його називали українським Сократом, степовим Ломоносовим, нашим Піфагором, Лейбніцем. Д. Чижевський назвав Сковороду першим східнослов'янським філософом. «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турботи – рух душі і життя, а життя – це рух», - це життєве і творче кредо Г.Сковороди.
Наостанок, учні ознайомились з розділом «Серце» із книги Дм. Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні» та відповіли на наступні питання:
1.У чому полягає зміст основних ідей кордоцентризму Г. Сковороди. 2. Що, за Сковородою, складає глибинну сутність будь-якої людини? 3. Яким чином людина може розкрити та зміцнити в собі мудре, чисте серце? 4 Розтлумачити епітафію на могилі Г. Сковороди: «Світ ловив мене, та не спіймав».
